Коуч із продуктивності ХХ століття: що ти знаєш про Григорія Тютюнника?

Брат Григорія згадує, що письменника збиралися назвати Георгієм. Аби задокументувати ім’я, направили до сільради діда по матері — Федота Йосиповича Буденного. Той випив на радощах удома й рушив у дорогу. Коли ж нарешті дійшов до сільради, вже й не пам'ятав, як слід записати малюка. Секретареві сказав навмання: «Пиши Грицьком..!» Про те, що утнув дід, батьки дізналися аж 1935 року, коли брали довідку про народження сина, щоб хлопець міг навчатися у школі.

Григорій Тютюнник хворів на скарлатину. Тоді це було небезпечне захворювання. Лікували його спершу вдома: парили горло над вареною картоплею, у гаряче зерно на піч клали грітися. Майбутнього письменника врятував батько, який вчасно відвіз його до лікаря.

Ще школярем 1937 року Тютюнник опублікував вірш «Комсомолець» у районній газеті «Більшовик Зіньківщини».

Навчання Григорій Михайлович призупинив через участь у Другій світовій війні. На фронті партизанив і двічі був у фашистському полоні, а під час бойових дій отримав поранення.

Пораненого Григорія Тютюнника 8 км ніс на собі колишній балтійський моряк — і таки виніс. «Де зараз той Костя-моряк і чи знає він, чи може знати, як часто згадував його Григорій?» — пише брат Григір.

У 1946 році Тютюнник закінчив Харківський університет і почав працювати за фахом — учителем української мови та літератури у Львівському технікумі культурної освіти.

У редакції журналу «Жовтень» 28 серпня 1961 року влаштували імпровізоване змагання на знання українських народних пісень. Тютюнник тоді переміг завдяки тому, що не лише знав напам’ять пісні, а ще й міг їх виконувати!

«Пишу і працюю над собою дуже багато, іноді до глибокої ночі, і засинаю втомлений і вічно незадоволений своєю писаниною…», — розкривав свої робочі звички письменник. Його колеги з Кам’янки-Бузької, котрі були свідками його роботи над «Виром», згадували: Григорій Михайлович завжди безжально викреслював зайве зі своїх творів. Ставалося й так, що тексти, над якими працював тижнями, кидав у піч і починав працювати над твором наново.

Саме завдяки дружині Тютюнника Олені Черненко вийшли друком твори, які він не видав за життя. Крім того, жінка впорядкувала книгу спогадів про Григорія Тютюнника «Я єсьм».

За роман «Вир» Тютюнник отримав звання лауреата Шевченківської премії 1963 року. Вибуховий Тимко, принциповий Оксен, невдалий студент Улас, самовпевнений Гнат, лірична Орися й інші герої «Виру» репрезентують сільську культуру від початку й до 40-х років ХХ століття.

У листі до молодшого брата Григора Тютюнник пояснює: «От ти пишеш по-російськи… Знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!..»

Григорію Тютюннику, коли той переживав кілька операцій після війни, «словом і ділом, матеріально допомагав» Олесь Гончар. Сам Олесь Терентійович відгукувався про товариша так: «Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і людей, і всі ці якості органічно ввійшли — та й не могли не ввійти — в плоть і кров його книжки». Письменники товаришували, а ще оцінювали творчі роботи один одного.