Хрещення Київської Русі: що ти знаєш про цю історичну подію?

Київський князь Володимир Великий спочатку намагався провести релігійну реформу — модернізувати язичництво та запровадити на Русі культ єдиного бога-громовержця Перуна. Проте план не вдався, адже модернізована релігія не захищала феодальну верхівку, що набирала силу, гальмувала процес державотворення та перешкоджала ефективно розвивати зв’язки з християнськими країнами.

Як засвідчує «Життєпис Василія I», 867 року Аскольд першим серед київських князів прийняв християнство. У Київському (Початковому) літописі записаний народний переказ про те, що Аскольд увійшов у нову віру з ім’ям Миколая. Тож на його могилі наприкінці IX століття звели церкву, аби вшанувати святителя Миколая Чудотворця. До того ж про хрещення Аскольдового оточення згадує пізній Никонівський літопис.

Християнські проповідники подекуди стикалися з тим, що народ був невдоволений новою вірою, і це невдоволення іноді призводило й до розправи над ними. Приміром, у середині XI століття в Новгородській землі за 10 років убили трьох єпископів.

Історик Віктор Демочко стверджує, що остаточну перемогу християнства над язичництвом можемо датувати другою половиною XIII – XIV століттями, коли нова віра проникла в усі сфери життя. Дослідник зазначає: «Матеріали археологічних досліджень засвідчують перевагу християнської поховальної обрядовості в тогочасному селі, яке з погляду духовного життя було значно консервативнішим, ніж місто».

Після 860 року Кирило та Мефодій зробили переклад Святого Письма з грецької на старослов’янську мову. Саме її почали використовувати в богослужіннях на Русі, коли запровадили християнство. До XI століття ця мова перейняла особливості писемної та орфоепічної культури на наших теренах і сформувалася в питомій давньокиївській редакції.

Іларіон, так би мовити, адаптував візантійські норми, висвітливши характеристики раннього українського християнства у праці «Слово про Закон і Благодать». У ній він оприлюднив ключові засади, що заклали основи державницько-правової свідомості русинів.

Протягом XI–XII століть на території Києва відкрили 17 шкіл «книжного вчення», тобто монастирських. Водночас у Полоцьку й Галичі їх заснували по 3, у Чернігові й Переяславі — по 4, у Смоленську й Володимирі — по 5.

Доктор історичних наук Ярослав Калакура зазначає, що в бібліотеці при Софійському соборі було близько 900 томів рукописних книг — приголомшлива кількість як на Середньовіччя. Серед них — не тільки богослужбові, а й для повчального читання. Історик також підкреслює, що «літописи, писані книги, графіті на стінах Св. Софії переконливо доводять давність української мови, її окремішність і самобутність».

До церковного хору залучали дітей із монастирської школи, а єдиним критерієм відбору були здібності. Статус хориста/-ки за часів Київської Русі — відповідальна справа: якщо номери в літургії виконували в неправильному порядку, співці діставали покарання.

Про церковні суди знаємо зі статуту князя Володимира Святославовича «О десятинах, судах й людях церковних», а саме там зазначено: «Аще кто их внидет в вину, судити тех митрополиту и епископом опричи мирян». У церкви було своє судівництво, якому в усіх справах підпорядковувалися духівництво та їхні родини, церковна прислуга й утриманці церкви, ті, хто мешкав у монастирських чи церковних володіннях. Цей суд вирішував справи православних, пов’язані зі злочинами проти віри чи моралі, сімейно-шлюбними відносинами, спадщиною.

Це один із міфів росії, аби привласнити нашу історію. Ярослав Калакура пояснює, що поділ християнства на східну й західну гілки остаточно вималювався лише в рік смерті Ярослава Мудрого, 1054-й. У часи ж його правління Московського князівства ще й зовсім не існувало — воно утворилося 200 років потому як уділ Володимиро-Суздальського, а титул «Патріарх Московський і всієї Русі» із зазіханням на київський патріархат виник у середині XV століття без узгодження з Константинополем. Тим часом псковський ігумен Філофей обґрунтував гасло «Москва — Третій Рим», аби догодити Івану III, що претендував на всі руські землі.