Зимовий піст, що передує Різдву, українські віряни здавна нарікають Пилипівкою. Ця назва відсилає до постаті святого Пилипа, у день вшанування якого наші пращури збиралися родинами й готували спільний обід.

За дослідженнями етнологів, поширеним атрибутом на Святвечір і Різдво в наших пращурів був дідух, який також називали дідом чи снопом. Дідух — це сніп, який виготовляли з необмолоченого зерна. Він мав забезпечити родину добрим урожаєм зернових, а також символізував присутність у помешканні покійних родичів, які «завітали» до нащадків на Святвечір.

На Бойківщині, Гуцульщині та Закарпатті науковці зафіксували звичай випікати різдвяний обрядові хліби, які мали ритуальні назви: керечуни, василі, маланки, бобальки. Дослідники припускають, що ці вироби могли символізувати членів родини, сприяти любовній чи аграрній магії, а також слугувати оберегами.

Етнологи зафіксували, що на Святвечір на Волині та Бойківщині наші пращури підкидали до стелі ложку куті, аби передбачити майбутнє. Стежили, які компоненти страви прилипли до поверхні, а які відпали — у такий спосіб пророкували врожайність тих чи інших культур і загалом стан господарства наступного року.

У селах різних регіонів України дослідники зафіксували звичай закликати на Святвечір природну стихію та шкідників, аби їх задобрити. Зокрема кликали мороз, аби в майбутньому той не приходив до хати й не зашкодив урожаю.

На думку науковиці Марії Горбаль, наші пращури на Лемківщині та Пряшівщині виконували магічні ритуали з хлібом, що своїм корінням сягають часів слов’янських племен. За сценарієм одного з таких обрядів, коли господиня нарізала хліб на Святвечір, господар питав дітей, чи бачать вони його за їжею. Коли ж отримував негативну відповідь, то загадував, аби в сезон врожаю його так само не бачили за високим і густим збіжжям.

У деяких населених пунктах етнографи зафіксували український звичай, за яким наші предки застеляли підлогу кімнати, де проходив Святвечір, сіном, ховали в ньому сушені гриби чи цукерки, які їх символізували, і пускали туди дітей «шукати гриби». Іноді діти допомагали собі паличкою, яку прийдешнім літом брали на справжнє збирання грибів. Науковці вбачають у цьому дійстві прояви магічного світогляду, адже така розвага мала допомагати її учасникам добувати собі їжу в майбутньому.

Наші пращури вірили, що на Святвечір усю худобу треба нагодувати, але не звичайним кормом, а гостинцями зі святкового столу: хлібом, медом тощо. Також дослідники виокремлюють обряд годування курей вівсом із решета, завдяки якому птиця, за віруваннями давніх українців, мала добре нестися.

За висновками науковців, для наших пращурів «кутя мала сакральне значення, символізуючи шанування предків та зв’язок між живими і померлими». У ніч проти Різдва кутю залишали на столі, бо вірили, що покійні члени родини прийдуть почастуватися нею.

На Святвечір, Різдво й у наступні два дні українськими хатами ходили колективи колядників, яких зазвичай називали ватагами. Найчастіше таку назву дослідники вживають щодо парубоцьких груп, але також відомо, що колядували й дівочі ватаги. Фіксують, що звичним реквізитом ватаги були бубон, гармошка чи акордеон, а також звізда, яку виготовляли з кольорового паперу.